За що Кадзуо Ішіґуро дали Нобелівську премію, – про це й не тільки розмірковує літературознавець Богдана Романцова.
newyorker.com
Кожного жовтня 18 безсмертних – саме так називають нобелівське журі з літератури – отримують свої 15 хвилин слави у пресі. Щоправда, у даному випадку доцільніше сказати «неслави», оскільки всі економічні, політичні та інші «інтернет-аналітики» згадують про літературу й починають наввипередки пубілкувати довгі викривальні пости та статті, де журі звинувачують у суб’єктивності, Нобеля ганять за формулювання «ідеалізм», який, згідно зі заповітом, має бути у творі нагороджених, а дехто просто обурюється: «Це ще хто такий? І чому знову не дали Муракамі?».
Найгірше Сарі Даніус (секретарю нобелівського комітету) дістається, коли премію здобуває відомий автор. Щодо невідомих ми ще готові зробити «читацьку знижку» і звинуватити наш книжковий ринок у тому, що він катастрофічно не встигає за світовими тенденціями: саме такі аргументи було чути, коли нобелівку отримали китаєць Мо Янь (2012) і швед Тумас Транстрьомер (2011). Однак коли золоту медаль забирає Орхан Памук або навіть Боб Ділан, наше розуміння «високої літератури» починає суперечити інтернет-новинам, і щоб зберегти цілісність сприйняття, ми воліємо не розбиратися у причинах рішення журі, а відразу обуритися: нобелівський комітет вкрай спопсився, маси визначають тенденції belles lettres, скоро медаль забере Стефані Майєр «За непересічну епопею про вампірів, де кожна 13-літня дівчинка впізнає себе в головній героїні». Втім, давайте на хвилину приглушимо свого внутрішнього Ортегу-і-Гассета, зійдемо з трибуни і спробуємо розібратися, хто ж такий цьогорічний лауреат і чому саме він 9-го грудня обиратиме страви на нобелівському бенкеті й виголошуватиме промову, яку перекладуть тисячі видань по всьому світу.
А нобеліатом став британський письменник японського походження Кадзуо Ішіґуро за те, що «в романах великої емоційної сили розкрив прірву під нашим ілюзорним відчуттям зв’язку зі світом». Однак це по-нобелівськи струнке формулювання – не єдина причина, чому Ішіґуро повезе додому премію в 1.1 мільйонів доларів та медаль із профілем найвідомішого у світі мецената літератури. То чому ж він, а не, наприклад, Муракамі? За що його так полюбила секретар нобелівського комітету Сара Даніус і решта безсмертних? Причин чимало.
За поєднання традицій. Ішіґуро – письменник межової ідентичності. Його класична британська освіта та вплив культурного середовища, де поставали такі сучасні класики, як Джуліан Барнз та Ієн Мак’юен, поєднуються з японським походженням та увагою до східної культури. Романи Ішіґуро – чудовий приклад стриманого космополітизму, нової літератури, яка не лише презентує культурні особливості певної країни, а й виводить цю літературу в широкий світ. Тож рішення нобелівського комітету, який із року в рік розширює географічні та формальні критерії літературного канону, у даному контексті виглядає більш ніж логічно.
За те, що Ішіґуро повернув нам антиутопії, докорінно їх змінивши. Здається, що у ХХІ столітті написати якісну, не підліткову антиутопію складно, адже все вже було: і альтернативна історія, і жахлива диктатура, і лагідне навіювання. Було кохання на тлі спротиву, зречення сім’ї, спалення книжок, очевидні та приховані покликання на реальні диктаторські режими й попередні антиутопії. Антиутопії можна впізнавати, їх можна лякатися й потім радісно повертатися до реальності, однак від таких текстів нам складно отримувати бартівську насолоду. Всі ці закиди справедливі, однак не для Ішіґуро. У своєму, напевне, найвідомішому романі «Не відпускай мене» Ішіґуро буквально вивертає принципи антиутопії назовні, позбавляючи твір емоційної оцінковості. У фокусі – жертви системи, однак жертви добровільні, які повністю приймають свою місію й навіть пишаються нею. Йдеться не про випадково «відбракованого» героя, як-от у Гакслі, і не про історію поразки одного бунту, як в Орвелла, а про тотальну відсутність спротиву. Така пасивність персонажів може довести читача до сказу, до обурення і кидання книжкою в стіну, однак згодом катарисис неминучий – як у давньогрецькій трагедії.
За блискучий стиль. На відміну від ідеологічно правильних і формально нудних лауреатів початку ХХ століття, Ішіґуро годі закинути нерівність стилістики. Всі сім романів автора різні за темою, однак близькі за формальним виконанням. Ідеться про педантичність у деталях, синтаксичну стрункість речень, акуратне розбудовування сюжетних ліній, емоційну стриманість. Прозаїк не зловживає сльозовитискальними прийомами та кліфф-хенгерами, однак при цьому читач не потопає в затягнутих описах або беззмістовних діалогах, на які хибують не лише письменники-початківці, а й деякі нобелівські лауреати ХХІ століття.
За увагу до англомовної літератури. У часи космополітизму та ідеологічної заангажованості майже кожної літературної премії, відверті реверанси у бік англомовної традиції (make English literature great again!) часом видаються недоречними. Однак навіть тут в Ішіґуро виграшна позиція: по-перше, він східного походження, а тому за замовчуванням не гратиме на боці однієї культури, а по-друге, його реверанси ніколи не бувають цілком очевидними. У «Не відпускай мене» можна відчитати покликання на Емілі Бронте, Ієна Мак’юена і навіть Малкольма Бредбері, чий літературний семінар Ішіґуро відвідував у юності. У першому романі «A Pale View of Hills» – на філософію езистенціалістів та ідею постмодерної непевності в мові (в одному інтерв’ю Ішіґуро навіть зазначив, що намагався у цьому романі дослідити як люди «використовують мову самообману та самозахисту»). «The Remains of the Day» автор продовжує потужну англомовну традицію романів дороги, однак без пікарескних героїв бітників та постапокаліптичних жахіть Кормака Маккарті. Ішіґуро не цитує, а натякає, не наслідує сліпо, а віддає належне, що дає письменнику змогу зберегти власний виразний голос навіть у такій поліфонічній традиції, як британська.
За гуманізм. Так-так, це саме той критерій, який можна сміливо поєднувати із формулюванням «за ідеалізм». А наявність у творах певного міфічного «ідеалістичного спрямування» є одним із критеріїв присудження Нобелівки, згідно із заповітом самого Альфреда Нобеля. Батько премії, щоправда, не лишив докладних пояснень, як цей ідеалізм визначати – якщо не кількісно, то хоча б якісно! – однак гуманізм Ішіґуро, думаю, його задовольнив би. Принаймні частково. Письменник описує світ, де відданість своєму обов’язку, місії, приниципам одних і свідома сліпота інших набувають трагічного забарвлення, і це наочно показує нам, читачам, якою крихкою істотою є людина. І наскільки близько ми підійшли до прірви, за якою вже нема ані людяності, ані людства.
За музичність. Хоча, на перший погляд, це й не очевидно, однак нобелівський комітет продовжує розпочату торік тенденцію вшановувати синестезійне мистецтво. Ішіґуро – не лише блискучий прозаїк, а й автор пісень джазової співачки Стейсі Кент. У музиці письменник дотримується тих же принципів, що у прозі – не говорити прямо, а натякати, не повчати, а навіювати: «Їх сенс[пісень Ішіґуро – Б. Р.] не повинен чітко простежуватися. Він має лишатися туманним, ви повинні читати його між рядків», – сказав письменник в інтерв’ю «The Guardian». Музика – важлива тема таких його книжок, як «The Unconsoled» («Невтішні»), «Не відпускай мене» і «Nocturnes: Five Stories of Music and Nightfall» («Ноктюрн: 5 історій музики і сутінки»). В тому самому інтерв’ю «The Guardian» скромний письменник зізнався: «Я звик бачити себе музикантом. Але насправді я один із тих хлопців у вельветовій куртці і з заплатами на ліктях».
За екранізації. У наш час кіно – вже давно не суперник книжки, а радше його провідник у широкий світ. І хоча по-справжньому цікаву та складну прозу адаптувати непросто, Ішіґуро й тут пощастило. Його книжки – бестселери, а фільми за ними – точно не найгірші зразки адаптації сучасних романів для більш масового реципієнта. До того ж у них грають такі зірки, як Кіра Найтлі, Ентоні Гопкінс, Ендрю Гарфілд, Кери Малліган, Емма Томпсон. Увага до голлівудських авторів автоматично перетворюється на увагу до прози Ішіґуро. This is how it works.
Нобелівська премія – безсумнівно, головна літературна нагорода року. Не така об’єктивна, як Букер, не така жанрова, як Г’юго. Великою мірою вона досі лишається «рятувальним колом для тих, хто і так дістався берега», як справедливо помітив Бернард Шоу. Тобто нагороджують авторів, які й без допомоги безсмертних увійшли б у літературний канон. Однак крім решти важливих місій – офіційно поповнити цей канон, фінансово нагородити достойних письменників, розширити розуміння того, що таке художня література – Нобелівська премія ще й просто нагадує про важливість книжок у нашому житті. Адже якщо ми готові так уважно стежити за рішенням 18 незнайомців у далекому Стокгольмі, Ортега-і-Гассет помилявся: маси не безнадійні, а з літературою все гаразд.
