Цікаві подорожні нотатки, пов’язані з Одеським краєм, можна знайти в мандрівника й науковця (Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В.Птухи НАН України) Бориса Крімера.
Вилкове: унікальне місто на воді
Вилкове заведено називати „Українською Венецією”. Канали тут дійсно є, й вони проходять не тільки „вулицями” міста, а й крізь життя більшості місцевих жителів. Проте мені величезна кількість човнів поміж невисокою забудовою, смагляві „гондольєри”, що возять туристів поміж вкритими зеленню берегами чомусь нагадали не стільки про Венецію, скільки про Бангкок. Насправді ж це просто Вилкове – унікальне для України місто, де люди дійсно живуть на воді й нелегкою працею відвойовують у неї територію та інші ресурси, де неповторна природа, чудова й не дуже легальна риболовля, де більшість населення – це нелюдимі старовіри, багато з яких до сих пір живуть без комунікацій із зовнішнім світом. Атмосферне місто, де варто побувати, поки увесь колорит не розчинився повністю в „бетонних плитах” сучасності.
Потрапити до Вилкового намагалися з Одеси… Останні два десятки кілометрів навколо дороги виключно ліси, луки та плавні, скільки бачить око – ми наближаємось до дельти Дунаю. Вилкове відчутно віддалене від решти поселень й наближене до природи, наскільки це тільки можливо. Саме ця віддаленість і посприяла заселенню цих непростих для освоєння земель старовірами, головним мотивом для яких було жити подалі від інших людей і берегти свою віру. Старовіри поселились тут в середині 18 століття, фактично створивши місто з води – тверда земля для поселення насипалася видобутим з дна річки намулом. Місто отримало назву Посад Липованський, за самоназвою гілки старовірів – липован, які чи то липи дуже любили, чи то вели себе від одного давнього священика Пилипа. Вилкове, до речі, до сих пір є найбільшим поселенням старовірів в Україні. Гоніння, яких зазнавали липовани з боку російської церкви, дуже сильно посприяли їхній відлюдькуватості – ще донедавна вони практично не змішувались з іншими людьми, одружуючись виключно у своїй спільноті. Зараз із першого погляду й не помітно, що конфесійна приналежність міста специфічна – звичайний собі „радянський” райцентр з усією відповідною атрибутикою. Проте, знайомлячись із містом ближче, помічаєш вже й бороданів на вулицях – липовани традиційно не голяться, й величезні старовинні церкви – у Вилковому два солідні храми старовірів, а з часом і хатинки в околицях, де навіть електрики немає.
Старовірські церкви: Миколи Чудотворця та Різдва Богородиці
Архітектура у Вилковому – „одноповерхова” трохи більше, ніж повністю. Будинки видаються дуже великими, оскільки збудовані на високих фундаментах. Дахи черепичні, а стіни рясно декоровані. Стіни іноді очеретяні, часто – з місцевої цегли. Кілька раз бачили справжні очеретяні дахи, як у музеях. У центрі міста є кілька пам’ятників – Івану Липованину, що символізує перших поселенців, радянський пам’ятник рибалці й пам’ятник барду Булату Окуджаві. Останній свого часу увіковічнив Вилкове невеликим оповіданням „Городок на Ериках” й піснею-романсом „Дунайська фантазія”, яку нині часто згадують, коли мова заходить про Вилкове в мистецтві. Пісня ця, до речі, залежно від виконання, може звучати чи як романтична про кохання, чи як жорстка антивоєнна.
Щоб побачити справжнє обличчя Вилкового, потрібно дивитися на нього з води, з каналів. Так стає помітно, наскільки містечко насправді розвернуте до водної стихії – виходи від будинків до води чи не помпезніші, ніж до асфальту, біля кожної хати припаркований човен чи декілька, іноді в повноцінних гаражах. Єрики – це природні вузькі канали, які люди розширили й поглибили. Вода в них вкрай каламутна. Використовуються й для руху людей у справах чи у гості, й для перевезення вантажів – від полуниці на продаж і до щебеню для будівництва. Й бабусі на лавках над ними сидять – як на справжніх вулицях.
Життя тут вимагає постійної праці – береги „вулиць” періодично укріплюються лозою з глиною, засаджуються вербами, насипним шляхом розширюються також ділянки під городи. На островах на Дунаї вода узагалі є єдиним шляхом зв’язку з зовнішнім світом. Хіба іноді взимку річка замерзає, й тоді можна ходити по кризі. Місто старовірів, тобто будинки на островах, живе без електрики та інших комунікацій. Поруч із садибами немолоді жінки активно гребуть у човнах якимись вузькими веслами. Чоловіків зустрічається менше. Уява малює, як могло виглядати усе це до того, як у радянський час більшість каналів заклали бетонними плитами для зручності.
Часи змінюються, й навколо старовірських садиб стає все більше територій, призначених для відпочинку – то тут, то там на хатах видніються телефони й пропозиції проживання, екскурсій й т.д. Дається взнаки, що дуже вже риболовля тут спокуслива (хоча важко сказати, наскільки легальна – заповідник ніби як навколо). Проте туристів тут не дуже багато, насправді – даються взнаки погані дороги. Основне заняття місцевих – риболовля. Взагалі, рибалок тут багато, й виглядають колоритно – випалені сонцем хлопці на довгих човнах із сітями, якорем, рятувальним колом. Човни мені чомусь нагадують “Старого й море”, хоча риболовля – справа якраз для молоді. В море ходять на довгих стійких човнах, а по річці й на невеликих. На камбалу є спеціальні маленькі човники з дахом – на них ідуть відразу на декілька днів. Ті екскурсійні чи рибальські човни, що нам траплялися, – моторки, а от попід будинками й на веслах ходили, сім’ями чи поодинці. Колись у Вилковому був рибзавод, що тепер заріс і розвалився.
…Вилкове запам’яталось як атмосферне містечко, яке існує між плавнями та Дунаєм і разюче відрізняється від усього іншого в Україні. Тут потрібно обов’язково побувати, поки всі єрики не стали вулицями, а рибалки не перекваліфікувались на водіїв та екскурсоводів.
