Українська мариністика – звучить екзотично. Настільки, що майже не віриться в її існування. Якщо орієнтуватися на розповсюджені мисленнєві кліше, Україна постає якоюсь Внутрішньою Монголією, країною без морів і океанів – самі найродючіші чорноземи, безкраї степи, садки вишневі й спровокована ними рустикальна література, в якій основною темою усіх класиків є Земля, аж ніяк не Вода.
proridne.org
Між тим, навіть Монголія має свій флот. Принаймні автор цієї розвідки в мореходці навчався з двома монгольськими курсантами. Їхні судна базувалися в радянських далекосхідних портах, але ходили по морях таки під монгольським прапором. Такі часи, що без флоту не обходиться навіть Монголія. Пригадується анекдот радянських часів про росіянина, який запитував у чеха, навіщо їм міністерство морського флоту, якщо в Чехії немає жодного моря. На що отримував відповідь: “Ну, ми ж не питаємо, навіщо росіянам міністерство культури”.
Так само і з мариністикою. Хто б міг подумати, що відверто суходільна Житомирщина подарує світові Джозефа Конрада? Я далекий від думки зараховувати класика світової мариністики до української літератури, бо писав він англійською, а претендувати на його спадщину логічніше полякам. Втім, Конрад здобув славу неперевершеного стиліста саме в англійській літературі, попри те, що англійську мову почав вивчати лише у 23 роки. Теж красномовний факт, який показує, чого можна досягти, якщо іншу мову таки вивчати, а не вмовляти себе, коханого, що усі аборигени мають вивчити російську, щоб твою нетлєнку зрозуміти.
На щастя, з морями нам поталанило значно більше, ніж нащадкам Чингізхана, кораблі якого, як відомо, розсіяв по морю священний вітер Камікадзе. Більше того, Чорне море навіть певний час називали на нашу честь Руським. Це не могло не позначитися і в нашій літературі.
Залишимо за бортом цієї розвідки часи Боянові, коли наші дикі предки набігали на Царград морем в «утлих лодіях». Почнемо наш огляд з безсумнівно високохудожнього, безсумнівно мариністичного і безсумнівно українського взірця – з «Думи про Самійла Кішку»:
Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.
Ой первим цвітом процвітана —
Златосиніми киндяками пообивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами арештована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
То в тій галері Алкан-паша,
Трапезонськеє княжя,
Гуляє,
Собі ізбраного люду має:
Сімсот турків, яничар штириста
Да бідного невольника півчвартаста.
Попри властиву епосам гіперболізацію, завдяки якій залога на галері наближається за кількістю до пасажирів «Титаніка», усі інші подробиці «Думи…» напрочуд точні й колоритні, дія відбувається на шляху від сучасного турецького Трабзона через Феодосію (Кафа) до Євпаторії (Козлов), в якій невільникам-козакам хитрощами вдається звільнитися від кайданів, захопити корабля й повз Тендру, ще турецький Очаків через Дніпро-Бузький лиман прорватися на Дніпро до Січі. Якщо «Одіссею» можна використовувати замість лоції Середземного моря, то за «Думою про Самійла Кішку» цілком доречно прокладати курси по морю Чорному.
А далі перед автором і читачами цієї розвідки постає нелегке питання – що ж саме вважати мариністикою, і чи доречне існування такого жанру взагалі? Бо ж нема «поїздистики», і навіть Сент-Екзюпері ніхто не зараховує до «летунської» літератури. Втім, і паротяги, й аероплани – порівняно «молоді» здобутки людства, в той час як ходити в море людина навчилася раніше, ніж приручила коней. Бо ж Гільгамеш, наприклад, ще ходив на свої подвиги пішки, але вже знав, як будувати кораблі. Як усіляке стародавнє й високе мистецтво, навігація за тисячі років свого існування отримала вагоме представництво в літературі. Можливо, в «поїздистики» й «літакистики» все ще попереду. Імена ж Гомера, Вергілія, Камоенса, Свіфта, Дефо, Фенімора Купера, Мелвілла, Стівенсона, Джека Лондона, Конрада, Жуля Верна, Гемінгвея, Котляревського, Станюковича й інших «несть їм числа» годі й думати викреслити зі шкільних програм із літератури, бо від програм тих нічого не залишиться.
Уважний читач вже, мабуть, вимагає пояснень, яким чином до цього переліку видатних мариністів потрапив Іван Петрович Котляревський, але автор пропонує пригадати фабулу «Енеїди»:
Прокляті вітри роздулися,
А море з лиха аж реве;
Слізьми троянці облилися,
Енея за живіт бере;
Всі човники їх розчухрало,
Багацько війська тут пропало;
Тогді набрались всі сто лих!
Еней кричить, що “я Нептуну
Півкопи грошей в руку суну,
Аби на морі штурм утих”.
Я авторитетно стверджую, що це перший опис морської хвороби у світовій літературі, бо до цього побутувала думка, що герої на закачуються.
Утім, в чомусь автор згоден з уважним читачем. Чи маємо ми підстави зараховувати письменника до мариністів, якщо він одного разу необачно написав про море? Чи море все ж таки має бути основним мотивом його творчості? Для мене особисто головним критерієм завжди було те, наскільки переконливо письменник це зробив. Ось і добродій Гемінгвей у цьому списку виглядає досить сумнівно, але майже неможливо написати про море краще, ніж він зробив те у «The Old Man and The Sea».
Крім того, повернувшись до розгляду саме української літератури, мусимо констатувати завжди їй притаманний синкретизм жанрів, що йде від певного дефіциту літераторів узагалі. Якщо поглянути на українську літературу під таким кутом зору, моря в ній аж ніяк не забракне.
Відомий усім школярам України Микола Джеря втіка від пана не куди-небудь, а на Чорне море до рибалок. Описи рибальської праці на морі – одні з найколоритніших сторінок повісті Нечуя-Левицького, вони рясніють автентичними термінами з мови рибалок, до якої ще не просочилася «петровська німетчина», і якщо цю повість традиційно не зараховують до мариністики, то лише тому, що сучасні діти читають її скороченою в хрестоматіях, до яких суходільні укладачі зазвичай воліють включати зовсім інші розділи. Ну справді:
Важкий човен помаленьку й мляво сунувся по водi. Бабайки тихо ворушились в кочетах. Рибалки мовчки курили люльки. На березi блищав огонь в люльках у рибалок, неначе жар у печi; на морi ясно палахкотiла отаманська люлька, неначе сунулась над водою червона зірка Волосожар.
Отаман обплив далеко півкругом і пристав до берега. Кодільничий вхопив решту кружала кодоли i з усiєї сили швиргонув її з човна на берег. Кодола
свиснула i розкрутилась мов чорна гадина. Кiнець упав на пiсок i зачепився
залiзною кiшкою. Вся кодола голосно ляснула по водi й потонула.
Що за «бабайки»? Що за «Волосожар»? Що за «кодоли», «кодільничі» й «кішки»? І до хрестоматій включають прафрейдистські сни Нимидори.
Неможливо оминути також Михайла Коцюбинського. Його італійські акварелі чи кримські татарські оповідання – взірець тонкої настроєвої прози, в якій море виступає в ролі головного героя й камертона одночасно. Ось наприклад, акварель «На камені»:
Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною. Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега. Сивовусий грек та молодий наймит-дангалак, стрункий і довгоногий, вибивались із сил, налягаючи на весла, однак їм не вдавалося розігнати човен на береговий пісок. Тоді грек кинув у море котвицю, а дангалак почав швидко роззуватися та закасувати жовті штани вище колін. Татари перемовлялись з берега з греком. Синя хвиля скипала молоком біля їх ніг, а відтак танула і шипіла на піску, тікаючи в море.
Цей ряд можна було б продовжувати Юрієм Яновським (окремі новели «Вершників», «Майстер корабля»), флотоводцем загиблих ескадр Олександром Корнійчуком, Олесем Гончаром («Тронка», «Берег любові» тощо), але обсяги розвідки та хронологія вже вимагають перейти до творчості отих «справжніх мариністів». Такі в нас теж знайшлися.
У моєму поколінні досить важко знайти дитину, яка б не читала «Шхуну Колумб» Миколи Трублаїні. Якщо відсторонитися від модної в тридцяті роки шпигуноманії, ця повість – зразок для наслідування усім авторам пригодницького жанру, який наочно показує, що зовсім не варто відправляти своїх героїв у пошуках пригод на Кариби, Бермуди чи в Західний Сибір, все чудово й захоплююче може відбуватися десь проміж Тендрою та Скадовськом.
На жаль, північні оповідання Миколи Петровича колись потрапили до Читанки, і їх люто ненавидять усі школярі молодших класів, які мусили читати про крила рожевої чайки та чукчів на швидкість. Але таки варто перечитати їх і в більш зрілому віці без секундоміра, як яскравий документ епохи. Микола Петрович – учасник декількох експедицій в Арктику на криголамних пароплавах і знав, про що писав. Також безсумнівну повагу в мене викликає той факт, що в рейси ці він ходив не в якості кореспондента столичної газети. Коли журналістові не знайшлося місця на борту, він без вагань влаштувався на льодоріз «Федір Літке» кочегаром. А це – ще та каторжна праця, скажу я вам. Це – вчинок, вартий Джека Лондона. І це в тій чи іншій мірі притаманне усім «справжнім» мариністам. Історії з їх життя можна читати з неменшою цікавістю, ніж їхню прозу.
mala.storinka.org
Отож, рекомендую все ж таки переглянути полярну повість «Лахтак», де усі північні мотиви оповідань Трублаїні проявилися якнайліпшим чином. Про Джека Лондона ми вже згадали, але «Лахтак», попри його фабульність, варто було б поставити ще й поряд з нотатками Нансена про дрейф «Фрама» чи мемуарами Олексія Трешнікова про першу антарктичну експедицію, бо місцями документальність цієї книжки бере гору над пригодницькими витребеньками. Це – документ епохи, коли кумирами суспільства були герої-авіатори, капітани криголамів, водолази-ЕПРОНівці й радисти полярних станцій, а не «Мєнти» чи «Бандитська Жмеринка».
Любов до побуту й професійних навичок трьохболтових водолазів поділяє також інший український мариніст – Віктор Сильченко, морський журналіст, автор книжок «Майбутнє – чистий аркуш», «Нічна телеграма», «Штормове попередження» та безлічі найцікавіших статей із морської історії у різних періодичних виданнях. Він довгий час працював редактором в уславленій ще Паустовським одеській газеті «Моряк» (ну ось і про Костянтина Георгієвича згадали, як же без нього). Людину з таким редакційним посвідченням охоче брали на промисел рибалки Іллічівська й Великого Фонтану, а вже згадувані водолази залюбки опускали його за борт водолазних ботів у важкому спорядженні. При цьому з притаманною одеситам безпосередністю щораз пропонували: «Ось ти письменник? Так запиши про мене і про Моню». І проза Віктора Сильченка ретельно зберігає ці невигадані випадки з життя моряків та портовиків. Але ще й містить сам дух великого південного портового міста, справжньої «перлини біля моря». Це ще не далекі морські шляхи, але перший крок на палубу і перший невпевнений крок по суходолу після повернення з моря.
Крім того, Віктор Іванович був невичерпним джерелом літературних анекдотів, на жаль, так і не записаних на папері, бо за рангом саме йому випадало зустрічати усіх поважних літературних гостей приморської перлини, а було їх чимало. Він міг приголомшити співрозмовника, наприклад, таким: “Тобі подобається проза Сарояна? Негайно потисни цю руку. У 1985 (?) він приїздив з США до Союзу і я цілий день водив його вуличками Одеси, перш ніж він відправився до Вірменії”.
Живу тепер із переданим через Сильченка потиском руки свого найулюбленішого американського автора й написаною Віктором Івановичем передмовою до своєї першої книжки.
Проза Сильченка – це ще не далекі морські шляхи, але перший крок на хитку палубу і перший невпевнений крок по суходолу після повернення з моря.
Щодо далеких шляхів ніхто не зрівняється з іншим українським мариністом – Леонідом Тендюком. Навіть найвідоміша книга його називається «Альбатрос – блукач морів». Леонід Михайлович працював на науково-дослідних суднах, побував на островах Фіджі, в Японії, Новій Гвінеї, Полінезії, бував у В’єтнамі, США, Канаді, Індії, Пакистані, Австралії тощо.
Це єдина відома мені людина, яка має автограф самого Кусто на томикові Антуана де Сент-Екзюпері (книжки самого Кусто на борту «Витязя», на жаль, не знайшлося). Крім того, передмову до однієї з книжок Тендюка написав сам Папанін, який у ті часи був начальником усього науково-дослідного флоту СРСР, а з матросом Тендюком мав нагоду познайомитися, коли той затято не пускав його на борт чи то «Витязя», чи то «Академіка Юрія Шокальського», бо в уславленого полярника не виявилося посвідчення, що він саме Папанін.
Тільки замість путівника по Святій землі, як у якогось Григоровича-Барського, запропонував увазі земляків путівник по всій Земній кулі. Небагато українських авторів слід у слід пройшли шляхами нашого уславленого краянина Міклухи-Маклая на судні з тією ж назвою та ще й сфотографували нащадків новогвінейських людожерів на пам’ять, чого сам Маклай ще зробити не міг.
Окрім книжок путівних нарисів «Одіссея східних морів», «Шукачі тайфунів», «Люди з планети Океан», Леонід Тендюк написав ще цілу полицю повістей та віршів. Назвемо лише повісті: «Земля, де починаються дороги», «Альбатрос – блукач морів», «Полінезійське рондо», «Експедиція “Гондвана”», «Голова Дракона», «Слід “Баракуди”», «Витязь», «Останній рейс “Сінтоку-Мару”», «Тріада», «Смерть в океані», «Пояс Оріона».
Більше всього вражає різножанровість цих повістей. Пам’ятаєте, що я казав про жанровий синкретизм, притаманний нашій літературі, пов’язаний із певним браком авторів? Мариністика ж бо теж поділяється на жанри: наприклад, англієць Алістер Маклін писав переважно морські детективи, а Джеймс Олдрідж – батальну прозу.
Український мариніст Тендюк такої розкоші собі дозволити не міг. Серед його доробку ви знайдете майже всі існуючі «морські» жанри: експерсивну настроєву прозу; осучаснену робінзонаду; ретельну історичну реконструкцію життєвого шляху того первісного корвета «Витязь», який і привіз Міклуху-Маклая до Нової Гвінеї (до речі, під командою ще одного нашого земляка з Миколаєва – майбутнього адмірала Макарова); авантюрницькі й науково-фантастичні повісті, біографічну книжку про молодого Джека Лондона часів «Морського вовка» і навіть поезію.
Хоча чому «навіть», якщо починав Леонід Михайлович саме як поет і журналіст? І лише зустріч із земляком-капітаном у відрядженні на Далекому Сході штовхнула його на морську стезю. Не знаю, як реагував той київський редактор газети, отримавши телеграму, що його кореспондент до Києва не повернеться, бо вже йде матросом у рейс по Тихому океану, але українські читачі тому красномовному землякові із Зеленого Клина мають бути вдячними за нові горизонти української мариністики, відкриті саме Тендюком. Це, до речі, і щодо здатності мариністів на вчинки, часом авантюрницькі.
І закінчити цей огляд, як не парадоксально, хотілось би Віктором Конецьким. Не секрет, що усі прийдешні покоління мариністів ще довго порівнюватимуть саме з ним. Я втік від нього в іншу літературу, але порівнянь все одно не уник.
Цього визнаного класика російської мариністики єднають з українською літературою, як виявилося, не тільки епіграфи з Євгена Гребінки, які він іноді використовував для своїх творів. (Ось ми тут усі укр-, усі суч-, скажіть-но, скільки разів ви взяли Гребінку в якості епіграфа?) Але справа в тому, що в середині вісімдесятих його «Солону кригу» й «Путівні нотатки з дорожнім пейзажем» блискуче переклав українською Анатолій Шевченко. Настільки блискуче, що ця раритетна вже зараз книжка безсумнівно стала фактом української літератури. Принаймні, коли «штурманська», насичена морським сленгом проза Віктора Вікторовича отримала своє українське втілення, це наочно продемонструвало можливості мови навіть у такому, здавалось би, геть «не нашому» жанрові, як багатотомовий роман-мандрівка морями й океанами Землі.
Отже, в мене нема жодних сумнівів в існуванні української мариністичної традиції. Питання стоїть інакше. Хто з видавців і коли нарешті те перевидаватиме?
bbc.com
