Без комунізму, але із ним…
24tv.ua
Французька Le Monde має рацію, коли пише про те, що цьогорічний ювілей «великого жовтня» ставить Путіна у доволі двозначне становище. З одного боку, кремлівського вождя зваблює можливість нагадати про подію, яка походила з Росії і перевернула існуючий порядок речей. Але з іншого, саме слово «революція» є почасти табуйованим у теперішній РФ, де ідея зміни влади неприйнятна як така. Тоталітарний устрій Путіна мліє від думки про свого побратима – тоталітарний устрій Леніна-Сталіна-Брежнєва, однак не може вітати жодні суспільні потрясіння. У спробах примирити два взаємовиключні настрої просувається черговий «скрєпний» виріб: пам’ятні заходи, що мають підкреслити значимість національної єдиності як антидота для суспільних протестів.
Цікаво, що російські лідери так і не визначилися до кінця, як саме каталогізувати 7 листопада. Ще за Єльцина цю дату оголосили «Днем злагоди і примирення». Але у 2004 році річниця повстання в Петрограді позбулася статусу офіційного свята. Нарешті, в 2005 році її остаточно відсунули в тінь через введення «Дня національної єдності», який почали відзначати 4 листопада. Ця дата пов’язана із завершенням іноземних вторгнень (в першу чергу польсько-литовських) в Росію у 1612 році. Йшлося, таким чином, про кінець Смутного часу і швидке пришестя династії Романових. Але й цей реверанс в бік монархізму не прижився – святкування 7 листопада в Росії триває.
Власне, святкують у цей день не так річницю революції, як проведення в 1941 році параду на Червоній площі. Фіговий листок прикриває великий сором. Настільки великий, що й сам «цар Путін», як назвав кремлівського вождя американський The Economist, ухиляється від прямої відповіді про те, чим є для нього ця дата. Ще минулого року президент РФ заявив, що сотою річницею перевороту повинні займатися «експерти». З цієї причини історики проводять конференції, музеї організують виставки, а телевізійні канали показують документальні фільми. Для Росії це нормально, однак погано те, що триває таке «експертне осмислення» не лише на її теренах.
Гортаючи сторінки росмедіа в Інтернеті, можна помітити, як рясніють вони заголовками на кшталт «В Гавані відкрилася виставка, присвячена 100-річчю революції» або «Валлонські комуністи відзначать у Льєжі 100-ліття революції», або «У Римі розгорнули експозицію, присвячену ювілею…» тощо. Навіть якщо зробити поправку на брехливість кремлівських ЗМІ та на їхню схильність видавати бажане за дійсне, доведеться визнати: світ таки дійсно не омине увагою річницю жовтневого перевороту. І це при тому, що нікому не спало б на думку святкувати, наприклад, день народження Гітлера або дату його приходу до влади. Власне, тема «чому нацизм свого часу був рішуче відкинутий усіма країнами і народами, а комунізм так і не дочекався свого Нюрнбергу?» стара і не одноразово піднімалась для обговорення. Але від цього не менш актуальна. Отже, в чому причина настільки несиметричного ставлення до двох тоталітарних систем?
mojano.com
Звичайно, головна (але не єдина) причина цього криється у розстановці сил після завершення Другої світової війни. Статус союзника, котрий в синергії з іншими партнерами переміг нацизм, дав сталінському СРСР якщо не індульгенцію, то як мінімум преференцію. До того ж, військовий союз демократичних держав з Радянським Союзом проти гітлерівської Німеччини послабив захист Заходу від комунізму і породив свого роду інтелектуальну блокаду. Демократичні країни понесли важкі жертви в ім’я перемоги над нацизмом. Пізніше у них не вистачило сил для того, щоб зупинити радянський режим, і, нарешті, прагнучи зберегти рівновагу, вони допомогли йому утриматися.
А той не упустив нагоду скористатися ситуацією і якомога активніше залучав західних «попутників», які почали свої «паломництва» в СРСР ще до війни. Мова про когорту митців з «капіталістичного світу», на кшталт того ж таки Джона Ріда, похованого біля Кремлівської стіни, або автора «Москви-1937» Леона Фейхтвангера. Останні поширювали брехню про соціалістичний рай, підтримуючи піар-хвилю на такому високому рівні, про який режим Гітлера міг лише мріяти. Власне, нацизм не намагався мімікрувати під щось інше; із ним, грубо кажучи, було все більш-менш зрозуміло. Зовсім інша справа – комунізм, який ховався за машкарою турботи про загальне щастя і благо.
Плюс зіграло свою роль «полівіння» Європи, котре мало місце після війни. В країнах так званого «соціалістичного табору» це полівіння підтримувалося штучним чином – шляхом утримання Радянським Союзом «братських» компартій. Останнім це небияк сподобалося, бо їхні керівники несподівано для себе отримали справжню синекуру. Як пише польський історик Анджей Новак, «імперське насильство надало підтримку маргінальним комуністичним організаціям завойованих країн, наділило їх владою. Користуючись опорою на червону Москву, її Червону армію і дивізії НКВС (наприклад, в Польщі до 1947 їх було дві), такі утворення, як Польська робоча партія (PPR), а потім Польська об’єднана робітнича партія (PZPR) стали рости і міцніти. Вони захищали себе за допомогою власного апарату придушення, своїх «чекістів», будували табори для своїх «ворогів», розстрілювали їх і вбивали на вулицях – в 1956, 1970, 1982-83 роках. Вони ставали сильними і численними».
Ще одна вагома причина того, чому комунізм тривалий час лишався непокараним, полягає у винесенні його злочинів за дужки будь-якої публічності. Звільняючи в’язнів концентраційних таборів, союзники побачили всі жахи нацизму і унаочнили їх для світу. А єврейський народ зробив все можливе, аби донести людству правду про Холокост. Радянський же ГУЛАГ – в силу як меншої про нього поінформованості, так і віддаленості – представлявся чимось доволі туманним і мало зрозумілим. Мабуть, саме таким він лишається для «комуністів Льєжу» (Риму, Гавани або інших міст та країн) і дотепер.
Як пише той такий Анджей Новак, «спроби впровадити комуністичну ідеологію в життя закінчилися знищенням як мінімум 100 мільйонів людей. Уявіть собі, що раптово з карти зникла Франція, Англія або ціле Східне узбережжя США – від Бостона до Нью-Йорка і Майамі: це якраз 100 мільйонів чоловік. Але жертви комунізму гинули не там, а в таких малоцікавих місцях, як Катинь і Колима, а також на Кубі, в Китаї, у В’єтнамі. Але кого в великому світі інтелектуально-політичних еліт Західної Європи або того ж Східного узбережжя вони цікавлять!».
У контексті цього варто згадати один промовистий приклад. Коли міністр культури Латвії Сандра Калнієте на відкритті великого книжкового ярмарку в Лейпцигу в 2004 році наважилася нагадати про жертви комуністичного режиму, вибухнув великий скандал. Як це так: в Португалії йде всесвітній з’їзд комуністичних партій, на який з’їхалися представники 100 країн, а Європа раптом почне ревізувати спадщину Маркса і Леніна? Пам’ятати про якісь заморених голодом «російських мужиків», про розіпнутих в ім’я прогресу священиків? Ні, це, пардон, якось не недоречно і не на часі…
Вилікувати подібну амнезію – завдання не з простих. Так, багато країн Європи (передусім, тих, які ходили під радянським ярмом) поставили комунізм поза законом. Таж таки Латвія була піонером у забороні комуністичних символів на пострадянському просторі – в цій державі подібне табу існує ще з 1991 року. Певні рухи у напрямку декомунізації робить і Україна. Але цього, вочевидь, недостатньо – так само, як недостатньо і поширення інформації про пережитий Україною Голодомор. Промовистий штрих: Компартія України, формально заборонена – після виграного Мінюстом судового процесу – все ще міститься у ним же складеному переліку політичних партій. Без комунізму (де-юре), але із ним (де-факто) ми продовжуємо крокувати історією. Чи зміниться щось – залежить від людей ХХІ сторіччя. Й від українців зокрема.
Михайло Поживанов,
політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
