Питання гіпотетичного розриву дипломатичних відносин України з Російською Федерацією мусується від початку війни. Нині проблема набула нової актуальності у зв’язку з підготовкою до другого читання законопроекту про реінтеграцію Донбасу.
15 листопада стало відомо про те, що профільний комітет парламенту – з нацбезпеки та оборони – провалив поправку №595, котра стосувалася дипломатичних відносин. Втім, згідно із регламентом Верховної Ради, автори поправок можуть наполягати на їхньому розгляді у сесійній залі, навіть якщо комітет подібні ініціативи не схвалив або відкинув. Відтак зрозуміло, що основні баталії – ще попереду і що до них готуватимуться як противники, так і прибічники збереження чинного дипломатичного статусу кво.
Порошенко – проти
radiosvoboda.org
Цілком очевидно, що ідея розриву стосунків з РФ блокується на найвищому рівні. Це не є секретом ні для кого – 8 листопада депутат від БПП Іван Винник заявив про те, що президент Порошенко на зустрічі з членами своєї фракції прямо й недвозначно заперечив подібну зміну. Було б вельми корисно та цікаво послухати аргументи “проти”, які висував глава державі під час подібної розмови з депутатами, проте наразі такої можливості нема. Аби не скочуватися у банальність та “зраду” на кшталт “Липецької фабрики” (та й загалом бізнесу, котрий панівна верхівка має в Росії), доведеться реконструювати такі аргументи, виходячи з інших джерел.
Але перед тим варто зазначити, що категоричного “ні” Петро Порошенко все ж не говорить. Його представниця в парламенті Ірина Луценко розглядає проблему виключно у площині закону про інтеграцію, де, на її переконання, поправці про розрив дипвідносин – не місце. Але загалом така можливість не виключається (чи буцімто не виключається) – так, принаймні, випливає зі слів Луценко:
“Давайте відділимо питання розриву дипломатичних відносин від питання стратегії президента по реінгетрацїі Донбасу. Президент запропонував як головнокомандувач свою стратегію по поверненню тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької області. Питання розриву дипломатичних відносин може регулюватися окремим законом, окремою процедурою, а не однією поправкою для того, щоб попіаритися на цьому питанні (…). Подадуть народні депутати, запропонують окремий закон, – буде створена робоча група, і, я думаю, що той інший закон можна буде розглядати в залі, – заявляє депутатка. І тим самим ніби не позбавляє надії тих, хто волів би бачити покласти край дипстосункам України та Росії”.
Водночас всім добре відомо про те, що саме формулювання “створення робочої групи” є своєрідним мемом, таким собі політкультурним кластером, який означає і марність зусиль, і імітацію роботи, і затягування процесу, і загалом негативну відповідь на будь-яку заявлену ініціативу. Але в чому ж причина подібної ситуації?
Сумніви та побоювання
Чи не одним з головних контраргументів щодо розриву дипстосунків з Росією є незавидна доля тих українців, котрі наразі перебувають на території країни-агресора. Мовляв, на них такий демарш окошиться в першу чергу – їм банально почнуть мстити. Однак варто уточнити, про кого саме йде мова? Якщо про українських заробітчан, то останнім варто самотужки зробити вибір на користь повернення на Батьківщину або продовження гастарбайтерства на землях Московії. (Власне, як на те пішло, то для трудової імміграції можна обрати й будь-яку іншу країну світу).
А українській владі тим часом варто не лити сльози над гіркою участю наших заробітчан, а звернутися до них із роз’ясненням ситуації. І – головне! – створити нормальні робочі місця та адекватні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а відтак не переводити суто економічне питання в політичну площину.
Зовсім інша історія пов’язана з другою категорією громадян – тих, хто так чи інакше зазнає утисків від російської влади. Вони, кажуть прибічники дипвідносин, можуть розраховувати на підтримку українського посольства чи консульства, а, позбувшись такої підтримки, відчують ще більші гоніння та переслідування. Але це дещо викривлений погляд на ситуацію. По-перше, тоталітарна влада Росії не дає можливості консульським установам надати необхідну допомогу своїм співвітчизникам – поняття міжнародного права у державі, побудованій Путіним, попирається так само, як і решта проявів демократії та цивілізованості.
По-друге, навіть за умов розриву дипломатичних відносин консульства можуть залишитися. Адже якщо дипломатичні установи займаються політичною та економічною співпрацею, то консульські установи якраз і відповідають за захист прав громадян. Хоча, наприклад, Грузія і Росія розірвали як дипломатичні, так і консульські відносини. Для таких випадків передбачена практика, коли інтереси однієї країни в іншій представляє третя – подібним медіатором могла б виступати Швейцарія абощо, і це тільки посилило б акцент на правових конфліктах на території РФ.
Другу групу зауважень щодо розриву дипвідносин можна назвати економічною. Як не складно здогадатися, тут усі заперечення вказують на негатив від зниження інтенсивності торгівельних контактів з Росією. Мовляв, закладені в бюджет-2018 3% зростання ВВП точно не будуть досягнуті, якщо Україна втратить російські ринки.
Але й тут також є, що сказати “алаверди”. Навіть якщо приймати як данність користь від торгівлі з ворогом, то найзатятіших прихильників таких зв’язків можна заспокоїти: розрив дипломатичних стосунків не позначиться на існуючих економічних договорах: вони працюватимуть так, як і працювали, бо зрештою не посольства та консульства брали участь у їхньому укладанні. Іншими словами, газ для європейських споживачів все так само тектиме територією України, та й залізничне сполучення між країнами також нікуди не дінеться (якщо, звичайно, по цьому пункту не буде ухвалене окреме рішення).
Очевидні вигоди
vgolos.com.ua
А тепер буквально пару абзаців про те, що набуде наша держава, відмовившись від дипломатії з Росією. По-перше, повагу своїх власних громадян (а це також важливо), зокрема, тих, хто сам пішов на війну або чекає звідти членів своїх родин. По-друге, Україна отримає можливість раз і назавжди очистити свою територію від представників російських спецслужб, які перебувають на нашій території цілком легально, прикриваючись дипломатичним імунітетом. Це вийме отруєно жало з українського тіла і хоча б тимчасово дезорганізує противника.
По-третє, такий крок внесе певну гармонію у становище України та зробить її власну презентацію кровопролиття на Сході більш логічною. Адже світова практика знає випадки, коли дипломатичні стосунки між країнами розривалися на основі самої лише підозри про те, що один з учасників таких взаємин міг постачати на територію свого сусіда зброю або вести там певну підривну роботу. У нас же йде справжня відкрита війна, чиї прямі жертви вимірюється десятками тисяч, а кількість постраждалих – наприклад, біженців, – дорівнює 1,6 мільйонів осіб. Коли на тлі подібної картини держава вперто тримається за “дружбу” з агресором, зрозуміти її дії тяжко, а пробачити – неможливо.
Світова практика показує, що норми міжнародного права не передбачають можливості прямих дипломатичних контактів між країнами, одна з яких визнана агресором, – між тим політика України входить у клінч з такою практикою. Тому нам буде дуже не просто у всіх міжнародних судах, куди ми вже звернулися та звертатимемося надалі. Адже в очах світової спільноти Україна виглядає не просто непослідовною, вона може бути потрактована як держава, що вводить в оману світове співтовариство – одночасно і жаліючись на Росію, і вперто тримаючись за стосунки з нею.
Технічно питання розриву дипвідносин розв’язується легко: дипломатичні відносини були запроваджені постановою Кабінету Міністрів України, ним же вони і будуть анульовані. Була б, як то кажуть, політична воля.
Що ж стосується останнього побоювання відносно того, що подібне рішення може спровокувати Москву на повномасштабну війну, то воно взагалі не витримує критики. До 2014 року Україна мала з північним сусідом безліч договорів про дружбу та співпрацю, що ані найменшою мірою не захистило її від вторгнення військ РФ. Москва в принципі не визнає жодних правил гри і не має моралі у загальноприйнятому розумінні цього слова, але її напад або ненапад визначатиме не це. А, передусім, власні військові та фінансові ресурси і доцільність подібного кроку як такого.
На розгортання “великої війни” Росія не зважиться з багатьох причин, не останні з яких – міжнародна обструкція та ще більші за обсягом економічні санкції Заходу. Але в кожному разі боятися ворога – це вже програвати йому. Тож зі страхами та сумнівами краще покінчити раз і назавжди, аби вони не взяли гору і не вийшли єдиними переможцями як у війні, так і у всій нинішній непростій ситуації.
Михайло Поживанов,
політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
