Як в Одесі створювалася найкраща станція швидкої допомоги в Європі

12 Листопада 2017 10:33

Після запуску роботи на початку минулого сторіччя одеська станція швидкої допомоги була визнана найкращою в Європі. Засновник станції граф Михайло Толстой перейняв віденський досвід та максимально вдосконалив його.

 

Європейський досвід у нагоді

Перша станція швидкої допомоги була створена у Відні. Сталося це в 1881 році. Потім така ж станція з’явилася в Берліні, згодом у Лондоні. За 10 років станцію відкрили в Польщі. Трохи згодом корисний приклад наслідували такі міста як Одеса, Київ, Лодзь, Вільно та Рига.

В Одесі будівництво станції розпочалося в 1901 році у Валиховському провулку, 10. Там станція розташована й досі. Відкрита вона була в травні 1903 року. Ініціатором її створення виступив відомий одеський меценат граф Михайло Толстой. Його сім’я пожертвувала на організацію роботи станції 100 тисяч золотих рублів. За ці гроші було закуплено необхідне обладнання, санітарні карети та організовано роботу станції. Утримання новоствореної організації коштувало родині мецената 30 тисяч золотих рублів щорічно.

Ідея створити станцію швидкої допомоги прийшла в голову графа після того, як він побував на аналогічній станції у Відні. Тоді його рідному братові Костянтину, який постійно хворів, була необхідна швидка допомога лікаря. Михайло Толстой зрозумів, що вчасна медична допомога врятує не одне життя. Побачене у Відні він переніс до Одеси, але вийшло в нього все набагато краще.

Через декілька років після початку будівництва комплекс станції вже складався з двох будівель та гаражів для санітарних карет.

Парокінні карети Толстой замовляв у Відні. Оснащені вони були за останнім словом техніки та повністю відповідали всім тодішнім вимогам. Лише за 15-20 хвилин вони доставляли команду медперсоналу, до якої входили лікар та два санітари, до місця виклику.

Допомога і в притулках, і на горищах

З перших днів існування станція працювала як медичний заклад. В її приміщеннях організовувалися тимчасові стаціонари для тяжкохворих та постраждалих. Там продовжували надавати допомогу людям, яка була розпочата бригадою “швидкої”. Також при станції існував амбуланс (так раніше називався перев’язочний пункт або амбулаторія). Туди хворі добиралися самостійно або доставлялися попутним транспортом.

У рекламі, яка була випущена до відкриття станції швидкої допомоги, граф Толстой виклав для одеситів основні принципи роботи унікального медичного закладу. “Станція надає первинну медичну допомогу вдень і вночі в нещасних випадках або при раптових захворюваннях, що відбулися на вулицях, площах, фабриках і заводах, театрах, цирках, ресторанах, готелях, училищах, казенних і приватних конторах, на вокзалах залізниць, пароплавних пристанях, нічліжних притулках, магазинах, місцях громадських гулянь, а також у випадках, що сталися в коморах, на сходах і горищах будинків і в випадках, коли потерпілий не вдома був тимчасово перенесений в приватну (чужу) квартиру. Лікарі швидкої допомоги виїжджають на приватні квартири в випадках, які загрожують життю,” – йшлося у документі.

В останньому пункті цих правил Толстой зазначив, що за надану допомогу станція жодної плати не стягує, незважаючи на ступінь спроможності потерпілого: “Станція швидкої допомоги просить не турбувати лікарів марною пропозицією гонорару, якого вони ні в якому разі прийняти не можуть. Санітари й кучера за прийняття подачок звільняються негайно зі служби”.

Для того, щоб працівники “швидкої” не брали грошей з пацієнтів, граф Толстой їм добре платив, і назвати цих людей бідними аж ніяк не можна. Вони вважалися людьми з непоганими статками: лікар отримував близько 40 рублів на місяць, а кучер – 20. Щоб краще зрозуміти, наскільки це великі статки, варто зазначити, що, наприклад, буханка білого хліба (400 г) тоді коштував 7 копійок, пальто можна було придбати за 15 рублів, а ялові чоботи – за 5.

Карета “швидкої” виїжджала вдень за 20-30 секунд по виклику, а вночі – через 1-2 хвилини. На станції працювало сім постійних лікарів та двоє запасних. Чергування було цілодобовим. Вдень працювало дві бригади, вночі – одна.

Особливо обговорювалися в правилах ті випадки, в яких “швидка” не виїжджала: до п’яних, оскільки вони не отримали серйозних ушкоджень; до психічно хворих; на приватні квартири; в місця, що знаходяться поза районом дії станції.

Дуже чітко роз’яснювалося і те, як слід поводитися людині, що викликає “швидку”. Адже справа ця була досить новою, і потім людина могла перебувати, кажучи сучасною мовою, в стані стресу і сказати щось зайве або про щось забути. “Той, хто викликає швидку, не віднімаючи трубки від вуха, відповідає на всі питання лікаря: що сталося, вулиця, номер будинку, номер квартири, хто повідомляє – і чекає на відповідь лікаря станції “їдемо” або “не їдемо”,” – йшлося в правилах.

Слід зазначити, що карета не виїжджала, якщо той, хто викликав швидку, обмежувався повідомленням адреси і, не отримавши відповіді, кидав слухавку.

З тих пір мало що змінилося. Так само треба чітко та без бубнявіння вказати необхідну інформацію та не відходити від телефону доти, доки диспетчер не покладе трубку. Змінилося хіба що місто: більше заторів на дорогах, загороджених територій, куди не може проїхати “швидка”, та водії-хами, що не пропускають карету, яка мчить на виклик із включеною сиреною. Та й статки нинішніх медиків не такі великі, як у їхніх колишніх колег.

Джерело: odesa.depo.ua