Ахтем Сеїтаблаєв – український режисер, актор, телеведучий, сценарист кримськотатарського походження. Народився у місті Янгіюль, що неподалік Ташкента, 11 грудня 1972 р. У 1989 р. разом з родиною переїхав з Узбекистану до Криму, де мешкав до 2004 р. Тоді переїхав у Київ, де з 2005 р. почав працювати в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Паралельно реалізував кілька розважальних проектів на телебаченні, а також знімався в українських кінострічках та серіалах. В його акторському доробку: «Татарський триптих» (2004 р.), «Богдан Зиновій Хмельницький» (2006 р.), «Хайтарма» (2012 р.), «Гвардія» та «Центральна лікарня» (2015 р.), «Чужа молитва» (2017 р.) Особливий успіх принесла йому режисерська робота над фільмами «Хайтарма» (2012 р.) «Кіборги» та «Чужа молитва» (2017 р.). Також відомий за сценаріями до фільмів, як от «Чемпіон з підворіття» (2011 р.) Під час початку російської анексії та окупації Криму був Криму. В інтерв’ю для ZIK Ахтем Сеїтаблаєв говорить про Крим, блокбастер «Кіборги» та інформаційну зброю для України.
zik.ua
– Розкажіть, будь ласка, як склалася Ваша кримська історія: розставання та спогади?
– В житті кожної людини, особливо тієї, яка займається творчістю, настає такий момент, коли починаєш замислюватися: що далі, яка перспектива тебе очікує? Так сталося і зі мною. Я остаточно переїхав з Криму до Києва на постійне місце мешкання у 2004 році. Власне, я повернуся в місто, в якому навчався (в 1994-99 рр. на відділенні режисури й драматургії Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), в якому спробував свої творчі сили. В мене було запрошення в столицю від друзів, з якими я познайомився, завдячуючи кіно. Далі почалася робота в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
– Проте Ви активно підтримували всі ці роки зв’язки з Кримом через рідних, близьких, колег, постійно відвідували півострів. Які відчуття і думки з’явилися після подій Майдану?
– Наприкінці лютого 2014 року я був в Криму. Жив недалеко від будівлі Ради міністрів Автономної республіки Крим і був свідком тих подій, які відбувалися через російське вторгнення. Тоді відразу зрозумів: це окупація й анексія.
– Чого бракує Вам найбільше від Криму зараз, в часи несвободи?
– Зараз найбільше не вистачає можливості бачитися з мамою і татом, з рідними і друзями. Також бракує моря, гір, в цілому тієї атмосфери спокою і дому, яку відчуваєш лише на Батьківщині…
– Ви, мабуть, багато думаєте про те, як повернути Крим. Які рішення приходять?
– Кожен з нас на своєму місці намагається щось зробити для цього. Я знімаю кіно. У мене є моя чітка громадянська позиція. Кіно – це ж не тільки сам контент, це ще й спосіб розказати про складні, але правдиві, речі та події, які сталися з нами, з країною. Це спосіб вести діалог із суспільством. Тому можу говорити про інформаційний спосіб повернення Криму до України.
– Які складові цього способу? Це має бути державна пропаганда, чи робота з людьми в окупації, ще щось?
– Це мають бути різні напрямки роботи: і прямий інформаційний вплив, і опосередкований – через кіно, мистецтво, журналістську діяльність, якісну аналітику, соціологічні дослідження. Це має бути праця спрямована на вивчення процесів порушення прав людини на півострові, кількості ув’язнених в тюрмах окупаційної влади. Все це можна назвати інформаційною зброєю, і того не треба соромитися. Адже ми фактично знаходимося в стані війні.
Хоча ту роботу, яку здійснюю особисто я, не можу назвати пропагандою. Але це потужний інструментарій, який, можливо, робить сильні, акцентовані речі на підтримку України, розповідає правду про те, що відбувається.
– Чи можливий зсередини силовий сценарій повернення Криму та окупованих територій на Сході, коли б самі тамтешні мешканці взяли в руки зброю, почали повстання та партизанську боротьбу проти окупанта? Можливо, якраз під впливом героїчних українських фільмів.
– Це дуже складне питання… Ви ж розумієте, що окупанти тільки того і чекають, щоб легалізувати свій геноцид, який проводять, зокрема, в Криму. Але, якщо це професійні люди, які вміють володіти зброєю, то, мабуть, так – це було б прийнятно. Мабуть…
– Вам вже вдалося створити чи долучитися як актору до кількох знакових для українського сучасного кінематографу та суспільства картин, які можна було б назвати інформаційною зброєю: фільм про радянську депортацію кримських татар «Хайтарма», серіал про війну на Сході «Гвардія» та документальний проект про це ж «Хоробрі серця». Тепер відкриваєте нову сторінку блокбастером про захисників Донецького аеропорту «Кіборги». Відчуваєте як працює ця зброя? Як на неї реагує Росія та наші вороги?
– Після виходу в ефір офіційного тизеру до фільму «Кіборги» на телеканалі «Россия-1» в прайм-тайм вийшов компрометуючий сюжет про наше кіно на цілих 12-ть хвилин, де детально розповідалося, як в Україні знімають голлівудські блокбастери, щоб нав’язати свою правду про війну. Якщо ворог так нервово реагує на наші фільми, якщо його так «ковбасить» від них, вочевидь, ми робимо щось потужне і правильне. Можна вважати це своєрідним визнанням.
– А як реагували на саму ідею створення такої воєнної стрічки під час війни доморощені критики?
– Доволі часто в процесі створення фільму я чув питання до себе: «Чи не зарано?». Адже є цілком справедлива теза, що такі події потрібно осмислювати після певного часового інтервалу. Але, як на мене, в даній ситуації не потрібно додаткового часу, щоб зрозуміти, що Росія напала на Україну і воює з нами. Мені не потрібен час, щоб зрозуміти, що ми зараз є свідками народження нової країни та нової політичної нації. Не потрібен він і для того, щоб збагнути, що саме ти є хедлайнером (з анг. «провідником» – від ред.) цих змін: хтось зі зброєю в руках, хтось на своєму місці волонтера, лікаря, пересічного громадянина, який усвідомлює і якому не байдуже, який кожен день чесно робить свою справу, щоб збудувати омріяну Україну для себе і своїх дітей.
Попри те, що наш фільм про війну, про захист Донецького аеропорту, він присвяченій кожній людині в Україні, якій не байдуже, якою буде його країна. Саме тому ми започаткували спільно з Міністерством інформаційної політики та Держкіно соціальну акцію, місія якої полягає в тому, щоб з кожного придбаного на фільм квитка 5 грн йшло на потреби родини загиблих. І це не просто похід в кіно, не просто підтримка українського кінематографу, це створення такої системи взаємопідтримки українців, яка сама за себе говорить: нам не байдуже, ми єдині, ми пам’ятаємо і піклуємося.
– Який головне послання закладаєте у цей фільм?
– За жанром наш фільм – військова драма, і він про війну, а деякі його персонажі гинуть, але насправді наш фільм розповідає, як через війну народжується мир. Саме тому у стрічці так багато розмов і питань про те, в якій країні ми живемо, як живемо. Це ті питання, які ми ставимо одне одному і самі собі в щоденному мирному житті, але там, на фронті, вони набувають іншого емоційного градусу. Бо там людина розуміє, що кожна наступна мить може виявитися останньою. Тоді ці питання набувають величезної актуалізації та потреби нарешті знайти очікувану відповідь.
– Фільм часом торкається дуже гострих і проблематичних політичних питань: згадки про нав’язані країні Мінські домовленості, «старе і погане військове командування, яке винне в поразках армії на фронті», має сцену з приїздом на фронт «паркетного» генерала, який говорить бійцям про можливість здачі ворогу аеропорту через політичні угоди. Що Ви хотіли сказати цими моментами? Це така прихована критика влади і командування Збройних сил?
– Це – не критика, це – те, що болить… Ми з вами є свідками народження не лише нової української політичної нації, а й – нової армії, суспільства. Те, що ми десятиліттями жили в Радянському союзі, де дуже багато часу знищувалася наша армія, має свої наслідки. Те, що ми у фільмі порушуємо ці болісні питання – справедливі вони чи недоречні – це те, що робили на фронті й самі бійці. Ми розмовляли з ними: чи влаштовує їх, як швидко розвивається наша країна, як швидко проводяться реформи в державі й армії зокрема. Звісно, їх це не влаштовує. Є певні проблеми в державі, в нас, в деяких офіцерах, в поглядах військовослужбовців… Якось один з них сказав мені фразу, яка зачепила: «Я розумію, що не так швидко все відбувається, що зміни на краще. Але я щодня прокидаюся і чищу свій автомат».
– Зараз стартувала всеукраїнська прем’єра фільму «Кіборги», а які плани щодо його показу за кордоном?
– В першу чергу ми знімали фільм для України, бо ця тема дуже болісна для країни. Але ми розуміли, що його має бачити світ, бо в нас все ще триває війна. За кордоном мають знати і пам’ятати, що відбувається в Україні.
Зараз ми маємо зацікавленість країн Балтії, Польщі та Канади з прокату цього фільму. Окрім цього, ми говорили з Міністерством закордонних справ і домовилися, щоб наше кіно протягом року показували в посольствах України в різних куточках світу.
До речі, наш сценарист Наталія Ворожбит писала сценарій для чотирьохсерійної версії, але фільм зняли повнометражним. Тож велика частина матеріалу не увійшла до стрічки. Сподіваюся, ви зможете побачити це пізніше ще й в серіалі.
– Чи плануєте влаштовувати якісь спецпокази фільму на фронті, на окуповані території?
– Дай Боже, так. Робитимемо це пізніше.
– Чому Ви почали свою кіноісторію про нашу війну з Росією з Донецька, а не з Криму?
– Історія про це буде далі. В нашому продакшені ми зараз розробляємо сценарій про один день із життя Мустафи Джемілєва, а саме 3 травня 2014 року, коли його не пустили до окупованого Криму. Паралельно з цим будемо показувати, що саме в ці дні і в цей час відбувалося в Криму.
– Підсумовуючи, що було найважче в процесі створення стрічки «Кіборги»?
– Відповідальність. Я ж розумів, хто буде дивитися цей фільм. Це відповідальність, в першу чергу, перед військовими, але також – кожним глядачем. Тому ми намагалися знімати чесне кіно. Дуже сподіваюся, що це вдалося якісно. Адже цей фільм – ще й результат плідної співпраці нашого продакшену, Держкіно України, Міністерства оборони і Генерального штабу Збройних сил України, деяких державних осіб, як от В’ячеслав Кириленко, який завжди нам допомагав. Дуже важливо, що до цього процесу долучилися консультантами бійці-добровольці, які самі були «кіборгами» (Євгеній Жуков – позивний «Маршал», Андрій Шараскін – «Богема», Кирило Недря – «Доцент», Євгеній Межевікін «Адам», Олександр Трепак – позивний »Редут»). Вже є їх перші відгуки. Вони кажуть, що нам вдався чесний і життєствердний фільм. Тож сподіваюся, він сподобається глядачу.
