Наприкінці січня 2018 року долар подорожчає до 30 гривень, проте у весняно-літній період він стабілізується і повернеться до позначки «28» – так, принаймні, прогнозують у Центрі Разумкова. Нацбанк пояснює цей феномен у традиційному для себе стилі – в усьому, мовляв, винні так звані «сезонні чинники». Чинники ці, власне, зводяться лише до «психологічного фактору», пов’язаного із «несприятливими очікуваннями щодо майбутньої динаміки кусу гривні». Іншими словами – населення саме винне, бо панікує та скуповує валюту.
lb.ua
Гадаю, із такими ґрунтовними знаннями про людську природу Яків Смолій, тимчасовий голова Нацбанку, мав би претендувати не на крісло керівника держрегулятора, а на посаду в якому-небудь інституті психіатрії. Певна річ, що справжні причини здорожчання долару лежать зовсім в іншій площині, аніж надмірна знервованість соціуму. Зокрема, навряд чи Смолію невідомо про те, що незадовго перед новим роком «Нафтогаз» посилено скуповував валюту, аби закупити газ до 20 грудня. Нацбанк мав би погасити ажіотаж, вийшовши на ринок з доларовою «інтервенцією», але цього не сталося. Чому держрегулятор притримує валюту – питання окреме. Очевидно, через потребу сплачувати відсотки по зовнішніх боргах, а також необхідність жорстко економити золотовалютні резерви. Хай там як, але «паніку» спричинило не населення – її викликали цілком штучним шляхом. Чим вже скористалися, наприклад, Інтернет-магазини техніки, перерахувавши свій товар за ціною приблизно 33-34 гривні за долар. Однак закупка газу та потреба віддавати борги – не єдина причина, через яку гривня зазнала чергового «обвалу».
Основна проблема для уряду полягала й полягає у тому, аби всіма правдами й неправдами наповнити ухвалений у грудні кошторис-2018. Історія із девальвованою гривнею – це якраз із серії «неправд». Наповнити бюджет при зростанні економіки у межах 2-3% просто нереально. А відтак – якщо підняти економіку «реформами» не вдається – альтернативний шлях якраз і полягає у розкручуванні інфляції.
При цьому, враховуючи співпрацю України з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та розвитку, з Європейським інвестиційним банком, а також пряму фінансову допомогу від урядів десятка країн, Україна нині могла би спокійно забезпечувати не лише стабільність гривні, але й невелике її зміцнення. Однак натомість продовжується девальвація. Чому?
Передусім через те, що девальвація тягне за собою настання інфляційного ефекту. Грошова маса штучним чином роздувається, а це дає можливість відзвітувати про виконання та перевиконання державного і місцевих бюджетів. Також у накопиченні «зайвої» грошової маси зацікавлені українські експортери – представники головних фінансових та політичних груп України. Звичайно, що цього всього Яків Смолій не розповість. Як не розповість він і про те, що «гнучкий» або «плаваючий» курс гривні, запроваджений ще 4 роки тому, фактично змушує економіку України «пливти» на дно.
Фахівці одностайні в тому, що в умовах кризи валютний курс має бути стабільним – у захисті його від небажаних коливань й полягає головна місія Нацбанку. А також – і уряду. Але останній має власні плани – вони втілені, зокрема, у масштабних піар-акціях зі збільшення пенсій та мінімальних зарплат. Кожне таке «зростання добробуту», не будучи спертим на реальні досягнення економіки, щоразу «обвалює» національну валюту.
І кінця-краю цьому поки що не видно – адже й з 1 січня 2019 року «мінімалка» також має зрости. Можливо, ближче до кінця року уряд чи президент потішить електорат ще парочкою геніальних ідей зі сфери покращення соціальних стандартів, і тоді багатостраждальній українській гривні буде зовсім непереливки. Адже рік, що передує виборам, змушує істеблішмент вдаватися до удаваного поліпшення якості життя, при цьому про справжні наслідки подібних дій мало хто замислюється.
Нарешті, є ще один момент, котрий вплинув за здешевлення гривні. 13 грудня Нацбанк дав майже 5 мільярдів гривень рефінансування трьом банкам – Ощадбанку, Укргазбанку й Альфабанку. Вони почали скуповувати валюту, й курс долара зріс. Дії регулятора в цьому контексті можна вважати і алогічними, і шкідливими. Проте найбільше вражає відверта брехня (або некомпетентність), коли «крайнім» за ситуацію, що склалася, роблять «пересічного українця».
Між тим якщо населення і впливає на валютний курс, то якраз у бік здешевлення долару. Адже саме наприкінці року, перед настанням свят та зимових вакацій, соціум позбавляється заощаджень, повертаючи валюту у банки. Хоча протягом останніх років цей процес вже не такий активний, як колись – купівельна спроможність українців падає, що відбивається на їхній зацікавленості у послугах турфірм та придбанні товарів.
Отриманий Україною безвіз також дещо змістив акценти: частина заробітчан отримала більш комфортні для себе умови – можливість двічі на рік перебувати за кордоном, зупиняючись там щоразу на 90 днів. Відповідно скуповувати долари наприкінці року (та ще й робити це масово) більше не має сенсу. Зароблена остарбайтерами валюта і набувається за межами нашої держави, і там же витрачається. З чого випливає, що – як не крути – а вся відповідальність за коливання гривневого курсу лежить на керівництві України. Не визнавати цього означає проявляти як мінімум інфантильність.
Не дивлячись на це, на «інфантилів» в особі того ж Якова Смолія є чималий попит. Поінформовані джерела повідомляють, що питання із призначенням керівника Нацбанку так і не було вирішено до кінця 2017 року якраз через це, що Блок Порошенка, котрий відстоює Смолія, не зміг зторгуватися з «Народним фронтом». Останній буцімто вимагав собі за підтримку кандидатури БПП крісло першого заступника голови НБУ. І оскільки у ціні взаємної лояльності ці дві сторони не зійшлися, питання відклали до кращих часів.
Та хто б у підсумку не виграв битву за посаду очільника Нацбанку, зрозуміло, що ситуація буде законсервована. За чинної влади ми й надалі слухатимемо про «сезонні» вибрики гривні. І це замість реалістичного аналізу проблеми і – головне! – замість її оптимального вирішення.
Михайло Поживанов,
політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
