Погано, коли рішення ухвалюють довго і тяжко. Ще гірше, коли на ухвалення такого рішення впливають взаємовиключні чинники. Не підняти ціну на газ для населення означає – спрощено кажучи – розізлити МВФ.
vsim.ua
Підняти – означає довести кількість субсидіантів до 90%. Обираючи між неможливим та нереальним, уряд зупиняється на варіанті, який в першу чергу вдарить по населенню.
Вже відомо, що обсяги субсидій буде скорочено. По-перше, через збільшення мінімальної зарплати (яка потягне вгору інфляцію, але пана Гройсмана це мало турбує). По-друге, через зменшення нормативів споживання енергоресурсів. По-третє, через скорочення (на місяць) опалювального сезону. По-четверте, у субсидіях відмовлятимуть боржникам, які мають борг за послуги ЖКГ від 340 гривень.
Тож про що б не домовився міністр фінансів Данилюк у Вашингтоні (під час зустрічей із представниками Міжнародного валютного фонду), для українського обивателя це не матиме великого значення. Його (обивателя) гаманець все одно зазнає збитків. Тож мову наразі доцільно вести лише про розмір цих збитків, а він напряму залежатиме від ціни на газ, яка наразі ще не визначена.
Під час останнього засідання (котре відбулося в середу), Кабмін ухвалив рішення відтермінувати затвердження “газової” ціни. Вартість палива залежить, зокрема, й від вербальних здібностей міністра Данилюка та від схильності партнерів з МВФ шукати компроміс. Наразі ж йдеться про те, що ціна на газ для населення може вирости на цілих 18%. Точніше, на 17,6%.
З урахуванням всіх податків, націнок постачальників і транспортних витрат кінцева ціна може становити 8,032 тисячі гривень при нинішньому тарифі в 6,937 тис. за тисячу “кубів”. Це – якщо діяти згідно із сумновідомою постановою Кабміну №187, яка прив’язує ціну на газ до формули “німецький хаб+”. Ця формула розраховується на базі імпортного паритету (тобто середньої вартості газу за певний період часу). І якщо такий паритет зростає мінімум на 10%, ціна газу на наступний опалювальний сезон має переглядатися.
Паритет зріс, а відтак і українська ціна на український же газ мусить його наздоганяти. Бо інакше це не сподобається тим, хто зараз нас спонсорує. Але уряд визнає: через низьку платоспроможність населення це майже неможливо. Борги за комунальні послуги в українців й так є значними. Новий тариф зробить виплати просто не підйомними.
Як порахувати в міністерстві енергетики, вже зараз 60% українських сімей отримують субсидії. За нових умов цифра може зрости до 90%. А це вже буде не просто погано, а – катастрофічно. Але, як каже заступник міністра енергетики Ігор Прокопів, ціна на газ все одно “повинна бути максимально наближеною до ринкової”, бо “цей пункт є в меморандумі з МВФ”, і ми “зобов’язані ці питання узгоджувати з Фондом”.
Між тим є ще один неприємний сюрприз. Мінсоцполітики порахувало, що навіть без збільшення видатків на послуги ЖКГ в бюджеті утворилася діра у 10 мільярдів гривень – саме такої “дрібнички” не вистачає на те, аби завершити нарахування субсидій в поточному році. Тому уряд проситиме у Верховної Ради підкинути йому грошенят.
Втім, можна й не підкидати. Але тоді цей “субсидіальний” борг перейде на наступний фінансовий рік. Що теж є поганим варіантом. Держказначейство констатує, що станом на 9 жовтня субсидії профінансували на 54 мільярди гривень, а загалом до сплати потрібні 63,4 мільярди гривень. До речі, ця цифра надто стрімко росте: наприклад, якщо у 2015-му на субсидії витратили 19,88 мільярдів гривень, у 2016-му – 47,08, то в поточному році витрати зросли ще на третину.
І навіть якщо відсіяти всіх “ощасливлених” новою мінімальною зарплатою, всіх, хто перевищує нормативи споживання, а також боржників, це не вирішить проблему. Бо проблема насправді вирішується в інший спосіб. Якщо говорити про ціну на газ, то очевидно, що від формули “німецький хаб+” слід відмовлятися. А якщо говорити про нарахування субсидій, то в даній сфері слід відмовитися від цілого ряду речей.
Передусім варто замислитися над тим, чому субсидії в Україні є виключно безготівковими та спрямованими лише на сферу ЖКГ? (Чому, наприклад, в нашій країні не передбачені субсидії на отримання медичної допомоги, яка лише суто номінально залишається безкоштовною?)
Власне, відповідь на це питання лежить на поверхні. Тому що вся фінансова допомога від держави “крапає” на рахунки енергетичних компаній-монополістів, для яких державні дотації перетворилися на так звані субсидії для населення, кінцевим одержувачем яких є якраз не населення, а згадані енергетики-монополісти.
Проте хто виплачує ці дотації, чи то пак субсидії? Держава? Аж ніяк. Особливість українського господарювання полягає в тому, що за людей з низькою платоспроможністю платить фактично не країна, а ті ж її громадяни, котрі на субсидії не претендують. Їхня платоспроможність вище, вони могли б підігрівати попит на товари та послуги, але натомість будуть витрачатися на податки і комуналку.
Ще нюанс. Треба чітко усвідомлювати, що за рахунок держави (а фактично – платоспроможних верств населення) субсидуються не тільки пенсіонери, які не здатні заплатити за газ. Ми оплачуємо і покриття збитків підприємств – постачальників енергоресурсів та комунальних послуг. Все ще субсидіюємо збиткові державні шахти. Також до сих пір субсидіюємо споживання електроенергії пільговим категоріям за рахунок промисловості, залізничного транспорту та державних установ.
Джерелом покриття всього цього є держбюджет. Замість того, щоб направити кошти на школи, лікарні і хоч якось компенсувати катастрофічне падіння рівня життя населення, ми витрачаємо їх на дотації для “Нафтогазу”, видобувних компаній і на заходи по нарахуванню субсидій.
Як би мала функціонувати система натомість? Натомість отримання субсидії мало б надихати одержувача на економне використання енергоресурсів, перехід на альтернативні види палива, купівлю енергозберігаючої техніки. Нараз ж діюча система субсидій не створює жодних стимулів для економії.
“Живі гроші”, отримані на руки, можуть стати таким стимулом. Тоді принаймні виникне можливість вибору – зекономити на тій чи іншій послузі ЖКГ і купити трохи товарів першої необхідності чи не економити й все отримане віддати за газ, світло та опалення. Скорочуючи споживання, сім’я може залишити ці гроші собі, адже допомогу вона отримає як малозабезпечена, не будучи прив’язаною до того, скільки відсотків від доходу домогосподарства витрачається на комунальні послуги.
Такий підхід називається “монетизацією” субсидій, яку Кабмін обіцяє давно, проте й досі зависає на стадії анонсів. Можливо, й ця схема не ідеальна також. Але починати з чогось треба. Субсидії в українському виконанні – це чорна діра, котра засмоктує державний бюджет. А так звані формули “Роттердам+” та “Німецький хаб+” добивають добробут остаточно. Зате грають на руку монополістам та олігархату.
Але тут вже доведеться обирати: аби інтереси останніх, або таки витягування економіки за вуха. Гарний тест для влади, хоч наслідки його проведення можуть стати воістину фатальними.
Михайло Поживанов,
політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
